Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.07.2023 року у справі №607/7459/20
Постанова КЦС ВП від 27.07.2023 року у справі №607/7459/20
Постанова КЦС ВП від 27.07.2023 року у справі №607/7459/20
Постанова ВССУ від 06.03.2026 року у справі №607/7459/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2026 року

м. Київ

справа № 607/7459/20

провадження № 61-13235св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк», яка подана представником Панченком Дмитром Вікторовичем, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року в складі судді Братасюка В. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року в складі колегії суддів: Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»; з 01 грудня 2022 року Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов мотивований тим, що 26 листопада 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк») і ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 770/42-84-07.

Внаслідок реорганізації з 15 жовтня 2019 року правонаступником усього майна, майнових прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк».

Відповідно до умов кредитного договору від 26 листопада 2007 року

№ 770/42-84-07 позивач зобов`язався надати відповідачеві кредит у сумі 121 880,00 дол. США, з кінцевим строком погашення - 05 листопада 2032 року, а відповідач зобов`язався в порядку та на умовах, що визначені договором повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком № 1 до нього - графіком погашення кредиту.

Позивач свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачеві кредит, але відповідач неналежно виконував взяті на себе зобов`язання, чим порушив істотні умови кредитного договору, в результаті чого станом на 15 квітня 2020 року у відповідача наявна заборгованість, а саме: сума заборгованості за кредитом - 98 874,13 дол. США; сума заборгованості за відсотками - 75 755,24 дол. США; розмір пені за несвоєчасне повернення кредиту - 7 984,08 дол. США; розмір пені за несвоєчасне повернення кредиту - 6 117,24 дол. США.

АТ «Сенс Банк» з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість у розмірі 174 629,37 дол. США, а саме: прострочену заборгованість 98 874,13 дол. США; прострочену заборгованість по нарахованих процентах 75 755,24 дол. США.

Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 жовтня 2022 року в задоволенні позову АТ «Сенс Банк» відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що:

з огляду на зміст пунктів 3.3.8, 3.3.9 договору кредиту сторони домовилися про обов`язкову зміну строку виконання зобов`язань за цим кредитним договором у разі невиконання (неналежного виконання) ОСОБА_1 умов договору щодо повернення кредиту та інших обов`язкових платежів більше ніж 60 календарних днів. Згідно з висновком експерта від 26 липня 2021 року № 32 судовим експертом встановлено, що у зв`язку із неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, прострочення зі сплати тіла кредиту більше 60 днів виникло 05 січня 2009 року в сумі 711,10 дол. США. Тобто, саме 05 січня 2009 року відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі, а у банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору, після чого позивач не вправі здійснювати нарахування таких процентів. Зміна строку кредитування у такому випадку не залежить від волевиявлення однієї зі сторін, тобто є безумовною, а не надає банку право звернутися до боржника з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України. Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків, які були нараховані банком після закінчення зміненого строку кредитування, слід відмовити за їх необґрунтованістю, адже право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилися та банк мав право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів;

суд не прийняв до уваги посилання позивача на укладення між сторонами додаткових угод (які укладені після 05 січня 2009 року), адже вони укладені поза межами строку дії кредитного договору. Аналогічний висновок викладений у пункті 6.13 постанови Верховного Суду від 05 грудня 2019 року в справі № 921/1015/15-г/7;

відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності. З огляду на те, що на підставі пункту 4.5 договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 строк дії кредитного договору було змінено на 05 січня 2009 року, то право на позов щодо стягнення суми заборгованості за кредитом (в тому числі і дострокового стягнення) у позивача виникло саме з 05 січня 2009 року і відповідно саме з цієї дати починає перебіг позовна давність. Позивач звернувся з позовом лише у 2020 році, тобто з пропуском позовної давності, яка визначена статтею 257 ЦК України. При цьому суд не встановив наявності у позивача поважних причин пропуску строку на звернення до суду. Отже, згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року апеляційну скаргу АТ «Сенс Банк» залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 жовтня 2022 року - без змін. Судові витрати покладено на сторони в межах ними понесених.

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, зазначив, що:

згідно з пунктом 4.5 укладеного між сторонами договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 у разі невиконання (неналежного) виконання позичальником своїх обов`язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (пеню). У пунктах 3.3.7, 3.3.8 кредитного договору передбачено обов`язок позичальника своєчасно та в повному обсязі погашати кредит (щомісячно по 406 доларів США) з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями. Отже, сторони домовилися про обов`язкову зміну строку виконання зобов`язань за цим кредитним договором у разі невиконання (неналежного виконання) ОСОБА_1 умов договору щодо повернення кредиту та інших обов`язкових платежів більше ніж 60 календарних днів. Як встановлено висновком експерта від 26 липня 2021 року № 32 у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, прострочення зі сплати тіла кредиту більше 60 днів виникло 05 січня 2009 року в сумі 711,10 дол. США. Тому апеляційний суд погодився з тим, що саме 05 січня 2009 року відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі, а в банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору. Зміна строку кредитування, у такому випадку є безумовною, і надає банку право звернутися до боржника з вимогою про повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України;

доводи позивача про те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги висновок експерта від 26 липня 2021 року № 32, оскільки укладались додаткові угоди, а тому змінювались правовідносини між сторонами, а попередні умови втрачали свою силу, суд апеляційної інстанції відхилив. Додаткова угода до кредитного договору № 2 була укладена 21 травня 2009 року, після 05 січня 2009 року, тобто укладена поза межами строку дії кредитного договору;

суд першої інстанції встановив, що право на позов щодо стягнення суми заборгованості за кредитом виникло у позивача саме з 05 січня 2009 року і відповідно саме з цієї дати починає перебіг строк позовної давності. З розрахунку заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 вбачається, що відповідач частково сплачував кошти на погашення заборгованості за кредитом, останні платежі були ним здійснені 28 лютого та 29 березня 2017 року, а тому сплата вказаних платежів свідчить про переривання перебігу позовної давності. Отже позовна давність закінчується 29 березня 2020 року. Позивач звернувся з вказаним позовом лише 04 травня 2020 року, тобто з пропуском позовної давності;

суд апеляційної інстанції встановив, що мало місце переривання перебігу позовної давності 29 березня 2017 року, а з урахуванням того, що банк звернувся позовом до суду лише 04 травня 2020 року правильним є висновок про відмову у задоволенні позовних вимог АТ «Альфа-Банк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачем.

Постановою Верховного Суду від 27 липня 2023 року касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 жовтня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційний суд виходив з того, що:

суди не надали оцінки тому факту, що 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони погодили викласти договір кредиту у новій редакції зі встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткову ставку, детальний розпис сукупної вартості кредиту. Пункт 4.5 у додатковій угоді від 22 жовтня 2014 року (умова про настання строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі) відсутній;

суди не встановили, коли настав строк виконання зобов`язання, з урахуванням умов додаткової угоди, не визначили коли почався перебіг позовної давності за вимогами про стягнення тіла кредиту та процентів за користування кредитом, не встановили за який період банком нараховані проценти за користування кредитом.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

При відмові у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що:

позивач (банк) повинен довести видачу кредитних коштів відповідно до умов договору. При цьому, підставою для бухгалтерського обліку операцій банку є первинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій, для здійснення і відображення в обліку операцій банку і його клієнтів. Предметом розгляду справи є встановлення факту виконання сторонами кредитного договору, доводи сторін базуються на твердженнях та запереченнях щодо проведення банківських та господарських операцій, наявності чи відсутності розміру заборгованості за розрахунками, тому єдиними допустимими доказами є первинні бухгалтерські документи, згідно з статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». У позовній заяві позивач зазначав, що до матеріалів позовної заяви додаються письмові докази, що підтверджують обставини справи, а саме: наявність не виконаних зобов`язань позичальника щодо повернення кредиту - підтверджується оригіналом розрахунку заборгованості. Разом з цим, розрахунки вимог банку не можуть підтверджувати існування кредитної заборгованості, оскільки не є документами первинного бухгалтерського обліку;

у відповіді на відзив позивач зазначав, що наданий розрахунок відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, а також те, що всупереч статті 81 ЦПК України відповідачем не надано власного розрахунку заборгованості на спростування розміру заборгованості. Крім того, жодна норма чинного законодавства не містить імперативної норми підтвердження розміру заборгованості виписками чи первинними документами. До відповіді на відзив позивач долучив копію заяви на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87. Суд першої інстанції вказав, що враховуючи принципи змагальності та диспозитивності суд може вирішувати питання про приєднання доказів, які подані не з позовною заявою, лише за наявності клопотання про приєднання доказів. Проте позивач не заявив клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів та про приєднання доказів. Тому суд не прийняв до розгляду нові докази, які подані позивачем разом з відповіддю на відзив;

стосовно заяви на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87, яку позивач подав з уточненою позовною заявою, суд першої інстанції погодився з доводами відповідача про те, що суд у попередньому складі ухвалою від 12 травня 2020 року про залишення позовної заяви без руху, зобов`язав позивача усунути недоліки, а саме: 1) подати позовну заяву в паперовому вигляді, з належним викладом обставин; 2) надати належним чином виготовлені та засвідчені копії документів додатків-позову, 3) сплатити судовий збір у розмірі 1,5 % ціни позову. Тобто судом було зобов`язано позивача надати належним чином виготовлені та засвідчені копії документів додатків до позову, а не надати нові докази, адже суд в силу принципу диспозитивності не наділений правами збирання доказів. При цьому суд у попередньому складі не вирішував питання про приєднання до матеріалів справи доказів, у тому числі заяви на видачу готівки № 87 від 27 листопада 2007 року. Отже, при вирішенні спору суд не враховував заяву на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87. Більш того, розрахунок заборгованості повинен оцінюватись у сукупності з виписками по рахунках. Судом апеляційної інстанції відмовлено у приєднанні доказів, а саме виписок по рахунках. Інші докази, які підтверджують надання позичальнику кредитних коштів та розмір заборгованості за кредитним договором, у матеріалах справи відсутні;

сторони врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту - зміну строку виконання основного зобов`язання. Аналіз змісту пункту 4.5 договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 свідчить, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, так як у такому повідомленні банк не вимагає дострокового виконання зобов`язань. Виходячи з наведеного, у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов`язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України. Висновком експерта від 26 липня 2021 року № 32 за результатами проведення судово-економічної експертизи по матеріалам цивільної справи №607/7459/20, в обсязі наданих на дослідження документів, судовим експертом встановлено, що враховуючи дані розрахунку вимог банку, у зв`язку із неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року №770/42-84-07, прострочення по сплаті тіла кредиту більше 60 днів виникло 05 січня 2009 року в сумі 711,10 дол. США. Отже, відповідно до правил пункту 4.5 кредитного договору строк виконання основного зобов`язання настав на 61-й день з дня прострочення погашення тіла кредиту (порушення умов підпункту 3.3.9 кредитного договору), тобто 05 січня 2009 року. Саме з цього моменту відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі. Наведене підтверджує, що строк дії кредитного договору закінчився;

посилання позивача на додаткові угоди, у тому числі на угоду від 22 жовтня 2014 року № 4 до кредитного договору, які укладені після 05 січня 2009 року, суд відхилив. Матеріали справи свідчать, що: зміни до кредитного договору шляхом укладення додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 щодо викладення його в новій редакції були внесені після настання події, що мала юридичне значення, а саме майже через п`ять років та десять місяців після дострокового спливу (закінчення) його дії; сторонами кредитного договору в новій редакції (в редакції додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4) не було встановлено у розумінні наведеного припису частини третьої статті 631 ЦК України, що умови (пункти) кредитного договору в новій редакції (в редакції додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4) застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до укладення відповідної додаткової угоди. За таких обставин застосування умов додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 до правовідносин сторін, які виникли до вчинення цього правочину, є неправомірним. Висновки щодо неправомірності застосування додаткових угод (що укладені після закінчення строку дії кредитного договору) до правовідносин, що виникли раніше, викладені у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року в справі № 873/41/19, від 05 грудня 2019 року в справі № 921/1015/15-г/7;

05 січня 2009 року відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі, а у банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору, після чого позивач не вправі здійснювати нарахування таких процентів. Отже правомірним є нарахування процентів за користування кредитними коштами за період з 27 листопада 2007 року до 04 січня 2009 року включно. Позивач у розрахунку заборгованості здійснив нарахування процентів за період з 27 листопада 2007 року до 14 квітня 2020 року, що не відображає втрату позивачем права нарахування процентів у зв`язку з припиненням строку дії кредитного договору з 05 січня 2009 року. При цьому, у розрахунку вимог банку у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 (таблиця погашення нарахованих відсотків) позивач визнає, що позичальник сплатив проценти в сумі 61 175,38 дол. США. Розмір правомірно нарахованих відсотків (за період з 27 листопада 2007 року до 04 січня 2009 року) становить 16 910,98 дол. США, з яких: 16 895,44 дол. США (таблиця неотриманих доходів (відсотки нараховані на строкову заборгованість) та 15,54 дол. США (таблиця не отримані доходи (відсотки нараховані на прострочену заборгованість). Проценти, що нараховані станом на 05 січня 2009 року в сумі 16 910.98 дол. США сплачені позичальником, що відображено у розрахунку заборгованості. Отже, заборгованість за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 в частині нарахованих процентів відсутня;

у розрахунку вимог банку у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 (таблиця погашення нарахованих відсотків) позивач визнає, що позичальник сплатив проценти в сумі 61 175,38 дол. США. Розмір правомірно нарахованих відсотків (за період з 27 листопада 2007 року до 04 січня 2009 року) становить 16 910,98 дол. США. Отже, позичальником сплачено відсотки в сумі 44 264,40 дол. США, які неправомірно нараховані банком після 05 січня 2009 року. Враховуючи, що банк не мав права нараховувати зазначені відсотки, то згідно з нормами статті 534 ЦК України (у редакції чинній станом на момент укладення кредитного договору) та пункту 2.5 кредитного договору вказана сума 44 264,40 дол. США повинна направлена на погашення заборгованості за кредитом. У таблиці не отримані доходи (відсотки нараховані на строкову заборгованість) відображено повернення позичальником кредиту в сумі 11 509,29 дол. США. У таблиці не отримані доходи (відсотки нараховані на прострочену заборгованість) відображено повернення позичальником кредиту в сумі 11 496,58 дол. США. З наведеного вбачається, що заборгованість за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 за кредитом становить 54 609,73 дол. США;

відповідач у відзиві на позов посилається на пропуск позивачем позовної давності та заявив клопотання про застосування наслідків. Судом встановлено, що строк виконання зобов`язань за кредитним договором змінено на 05 січня 2009 року відповідно до пункту 4.5 кредитного договору. Отже, право на позов щодо стягнення суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача із 05 січня 2009 року і відповідно з цієї дати починає перебіг позовної давності. При цьому, позивачем не доведено наявність обставин, що відповідно до статті 264 ЦК України свідчать про переривання позичальником позовної давності. Відповідно до наданого позивачем розрахунку заборгованості на погашення відсотків за користування кредитними коштами 29 березня 2017 року сплачено кошти в сумі 1 000,00 дол. США. Проте розрахунок заборгованості від 15 квітня 2020 року, в якому відображені платежі відповідача, не є належним, допустимим та достатнім доказом, який би свідчив про переривання позовної давності. Вказаний розрахунок створений односторонньо працівниками позивача, не є первинним бухгалтерським документом, не містить відомостей про особу платника, зокрема, чи це є боржник, чи за його дорученням і з його згоди цей платіж вчинила інша особа, яке призначення платежу, чи ці платежі здійснено шляхом списання, чи іншим чином. Відповідач заперечує факт здійснення платежу. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за відсутності доказів надання позичальником згоди або доручення на вчинення цих дій не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності;

положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги. Тому суд дійшов висновку, що підстави для задоволення позову АТ «Сенс Банк» відсутні.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Сенс Банк» залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, виходив з того, що:

22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони погодили викладення договору кредиту в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткової ставки, детального опису сукупної вартості кредиту. Надалі, 23 жовтня 2014 року, між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 6 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони підтвердили залишок заборгованості за кредитом на дату укладення додаткової угоди в сумі 99 510,81 дол. США, за відсотками 54 510,03 дол. США, встановили новий графік погашення кредиту з укладенням детального опису сукупної вартості кредиту. Як вбачається зі змісту графіку погашення кредиту, сторони визначили розмір кредиту, останнім днем погашення відсотків в сумі 54 510,03 дол. США та частини тіла кредиту в розмірі 11 061,08 дол. США зазначено 22 жовтня 2016 року, 88 449,73 дол. США кредитних коштів ОСОБА_1 зобов`язався погашати щомісячними рівними платежами в період з листопада 2014 року до жовтня 2016 року включно;

проте згідно з умовами договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, до викладення його у новій редакції згідно з умовами укладеної між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 22 жовтня 2014 року додаткової угоди № 4, діяв пункт 4.5 договору, відповідно до якого безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання та повернення усієї суми кредиту з нарахованими відсотками та неустойкою є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості більше 60 днів, яке відповідно до висновку експерта від 26 липня 2021 року № 32 виникло 05 січня 2009 року. Відповідно до статті 631 ЦК України сторони не узгоджували при укладенні додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 порядку зміни строку виконання основного зобов`язання, з урахуванням того, що на час її укладення він, відповідно до пункту 4.5 договору в старій редакції, достроково настав, у зв`язку з чим апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що строк користування кредитом вважається таким, що сплив 05 січня 2009 року. Тому нарахування та зарахування як сплату відсотків банком, починаючи з вказаної дати, є неправомірним (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16);

за встановлених обставин, суд першої інстанції, з урахуванням 44 264,40 дол. США сплачених відповідачем відсотків поза межами строку кредитування, які відповідно слід зарахувати в погашення основної суми боргу, правильно зазначив, що заборгованість відповідача за кредитним договором з урахуванням сплати наведеної суми коштів становила 54 609,73 дол. США;

висновок суду щодо відсутності доказів видачі ОСОБА_1 кредиту не відповідає фактичним обставинам справи, адже докази отримання позичальником кредитних коштів було долучено банком до позовної заяви, ще до відкриття судом провадження у справі;

у суді першої інстанції ОСОБА_1 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог банку. Матеріали справи свідчать, що банк як на підставу переривання строку позовної давності посилався на докази проведення валютних операцій з погашення ОСОБА_1 27 лютого 2017 року та 28 березня 2017 року нарахованих відсотків в сумі по 1 000,00 дол. США кожна, що міститься у виписці по особовому рахунку ОСОБА_1 . Проте вказана виписка по особовому рахунку ОСОБА_1 не була предметом дослідження суду першої інстанції, адже не була долучена судом до справи як письмовий доказ. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо пропуску позивачем позовної давності для стягнення тіла кредиту.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2024 року АТ «Сенс Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Панченком Д. В. Просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року скасувати; ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити; стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» сплачений банком судовий збір за розгляд справи в судах першої, апеляційних та касаційних інстанцій, що становить 541 926,68 грн.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не врахували обов`язкових вказівок, які були викладені у постанові Верховного Суду від 27 липня 2023 року під час першого розгляду цієї справи та вдруге розглянули справи ігноруючи їх;

певні твердження судів не відповідають дійсності та не мають жодного правового обґрунтування:

- апеляційний суд вказав, що відповідно до положень статті 631 ЦК України сторони не узгоджували при укладенні додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 порядку зміни строку виконання основного зобов`язання, з урахуванням того, що на час її укладення він, відповідно до пункту 4.5 договору в старій редакції, достроково настав, у зв`язку з чим строк користування кредитом вважається таким, що сплив 05 січня 2009 року, відтак нарахування та зарахування як сплату відсотків банком, починаючи з вказаної дати, є неправомірним. Таким чином, суд апеляційної інстанції суперечить сам собі, зазначаючи про відсутність пункту 4.5 у додатковій угоді (що свідчить про те, що сторони погодили його відсутність), а потім вказує, що сторони нібито мали б погодити при укладенні додаткової угоди порядок зміни строку виконання основного зобов`язання із врахуванням пункту 4.5;

- помилковим є твердження апеляційного суду про те, що судом першої інстанції, з урахуванням 44 264,40 дол. США сплачених відповідачем відсотків поза межами строку кредитування, які відповідно слід зарахувати в погашення основної суми боргу, правильно зазначено, що заборгованість відповідача за кредитним договором з урахуванням сплати наведеної суми коштів становила 54 609,73 дол. США. Не зрозумілим є те, яким чином та на підставі чого, вийшовши за межі позовних вимог, суд вважав за можливе зарахувати у погашення ніби сплачених відсотків (саме цим суд підтвердив, що відсотки сплачувались боржником) на сплату тіла кредиту, якщо такої вимоги жодна із сторін не заявляла і ця обставина не обговорювалась під час розгляду справи. Така позиція суду не містить жодних логічних та правових пояснень;

- на переконання суду, на підставі пункту 4.5 договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42- 84-07 строк дії кредитного договору було змінено на 05 січня 2009 року, отже, право на позов щодо стягнення суми заборгованості за кредитом виникло у позивача саме з 05 січня 2009 року і відповідно саме з цієї дати починає перебіг позовна давність. Суди не повинні були та не мали процесуальної можливості брати до уваги висновки експерта, якими ніби було встановлено дату прострочення у 60 днів, адже умови кредитного договору сторонами змінені шляхом укладення додаткових угод, якими сторони виклали кредитний договір в новій редакції, тобто змінили існуючі умови первісного кредитного договору, а відповідно попередні умови втратили свою силу. Крім того, суд апеляційної інстанції ґрунтуючись на висновку експерта, який було проведено на підставі розрахунку заборгованості та виписок по рахунку, в своєму рішенні зазначив, що судом розрахунок заборгованості не може братись до уваги, як і відповідні виписки, адже вони не досліджувались судом першої інстанції;

22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року №770/42-84-07, якою сторони погодили викласти договір кредиту в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткової ставки, детального опису сукупної вартості кредиту. 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 5 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року, якою сторони домовились про погашення частини заборгованості в сумі 11 100,00 дол. США. 23 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 6 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони підтвердили залишок заборгованості за кредитом на дату укладення додаткової угоди в сумі 99 510,81 дол. США, за відсотками 54 510,03 дол. США, встановили новий графік погашення кредиту із укладенням детального розпису сукупної вартості кредиту. Таким чином, первісний кредитний договір втратив свою чинність. Сторони погодили нові умови кредитування із визначенням суми заборгованості та процентів, щомісячних платежів підписанням додаткових угод. Жодного рішення суду про визнання недійсними чи неукладеними вищезазначених додаткових угод не існує, з такими позовами боржник до суду не звертався, а тому вони є дійсними та відповідно діють згідно з умовами, які погоджені між банком та ОСОБА_1 . Тому яким чином суди врахували кредитний договір, умови якого є зміненими і не діють невідомо;

за логікою судів вже у 2009 році строк кредитування змінився. Проте ОСОБА_1 з метою врегулювання заборгованості за кредитом, отримання нових вигідних йому умов погашення заборгованості, збільшення строку кредитування для зменшення фінансового навантаження звернувся до банку та погодив на вигідних для себе умовах зміни до кредитного договору. Тому невідомо з яких причин суди беруть до уваги саме умови первісного договору, а не договорів, які діють та на виконання яких ОСОБА_1 сплачував кошти та на які висловив свою волю, добровільно їх підписав. Оскільки сторони погодили нові умови кредитного договору, правової можливості визначати строк настання кінцевого терміну кредитування у 2009 році немає, адже надалі ОСОБА_1 продовжував сплачувати заборгованість та виконувати умови вже договору, який викладений у новій редакції. Більш того, на цей час встановлювати взагалі коли виникло прострочення по тілу кредиту та відсотках за кредитним договором 2007 року підстав немає, адже останній платіж божником було здійснено 29 березня 2017 року, а нарахування заборгованості по кредиту не припинялось. Тому позовна давність не може застосовуватись до триваючих правовідносин;

сторонами кредитних правовідносин було укладено додаткову угоду від 22 жовтня 2014 року № 4, якою погоджено договір кредиту викласти в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткову ставку, детальний розпис сукупної вартості кредиту, передбачено змінений строк кредитування до 05 листопада 2032 року. У пункті 3.3.14 додаткової угоди № 4 визначено, що позичальник зобов`язаний протягом 60 (шістдесяти) календарних днів з дати одержання письмового повідомлення кредитора, достроково повернути в повному обсязі кредит, нараховані проценти, комісії, а також можливі штрафні санкції (пеню, штраф) у випадках, визначених підпунктом 3.2.3 цього договору. Таким чином, сторони погодили, що у випадку невиконання зобов`язань єдиною підставою для дострокового стягнення заборгованості є одержання позичальником письмового повідомлення. Проте суди не досліджували умови додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4;

крім того, в описовій частині постанови апеляційний суд зазначив, але жодним чином не дослідив те, що 16 червня 2017 року на адреси ОСОБА_1 було направлено вимоги про усунення порушень № 156, які отримані особисто боржником 14 червня 2017 року і 03 липня 2017 року. У справі № 607/8488/18 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Жовнівської сільської ради Бережанського району Тернопільської області Шелюжака В. Я., ПАТ «Укрсоцбанк», третя особа - Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації, про скасування рішень державного реєстратора та скасування записів про державну реєстрацію права власності встановлено обставини направлення повідомлення про дострокове стягнення, його особистого отримання ОСОБА_1 , а відповідно ці обставини не потребують доказування. Отже, банк вимагав від позичальника у тридцятиденний строк (достроково) сплатити заборгованість по кредиту, відсотках за користування кредитом та нараховану неустойку. Про цю обставину відповідач знав, адже сам же отримав таке повідомлення, але заборгованість не погасив;

суд першої інстанції неправомірно почав обраховувати позовну давність з 05 січня 2009 року, адже після цього боржник вчинив дії щодо сплати заборгованості за кредитом (останній платіж 29 березня 2017 року), а позовна давність почала свій перебіг спочатку. Зміна строку виконання основного зобов`язання не пов`язана зі сплатою останнього платежу, на що посилався суд першої інстанції, а із направленням вимоги про дострокове стягнення. Тому після спливу 60 днів, а саме 14 серпня 2017 року фактично могло вважатись днем зміни такого строку. Банк подав позов до суду у травні 2020 року, тобто у межах трирічного строку. Більш того, позовна давність не спливла, навіть якщо не брати до уваги зазначену вимогу про усунення порушень. Кредитним договором, який було викладено в новій редакції додатковою угодою, яка не передбачала зміну строку кредитування, та яка діє на дату виникнення правовідносин, визначено новий строк кредитування, суму заборгованості та інші істотні умови договору, які ОСОБА_1 було погоджено, він їх розумів, знав та виконував;

на підтвердження факту переривання позовної давності позивач надав розрахунок вимог банку у зв`язку із неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором, в якому відображено платежі щодо погашення заборгованості від 29 березня 2017 року. Також було долучено, не як новий доказ, а як документ, який підтверджує обставини вже зазначені в розрахунку заборгованості - виписки по рахунках, які суд апеляційної інстанції не дослідив. На спростування розрахунку заборгованості відповідач свої розрахунки не надав, зазначені у відзивах обставини не підтвердження проведених проплат за кредитом не спростував це жодним доказом в порядку, визначеному статтею 81 ЦПК України;

навіть якщо враховувати дату останнього платежу, який було здійснено 29 березня 2017 року (відповідач це не спростував), трирічний строк спливає 30 березня 2020 року. Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України установлено карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався. У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності, ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Таким чином, позовна давність повинна була сплинути 30 березня 2020 року, карантин оголошено з 12 березня 2020 року, а тому цей строк було продовжено на строк дії карантину. Водночас позов було подано до суду у травні 2020 року, у межах строку дії карантину;

суд першої інстанції вказав, що до відповіді на відзив позивач надав копію заяви на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87. При цьому, на переконання суду, він може вирішувати питання про приєднання доказів, які подані не з позовною заявою, лише за наявності клопотання про приєднання доказів. Позивач не заявив клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів та про приєднання доказів. Тому суд не прийняв до розгляду нові докази, які подані позивачем із відповіддю на відзив. Проте суд не дослідив коли та чи заявлялось відповідне клопотання, чи таке клопотання взагалі необхідне. У силу норм статті 179 ЦПК України до відповіді на відзив застосовуються правила долучення доказів, які підтверджують обставини справи та на яких ґрунтуються відповідні заперечення. Суд прийняв до розгляду та врахував відповідь на відзив, до яких долучено докази (заяву на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87), тому відповідна заява вважається доданою до матеріалів справи, а окремого клопотання про долучення норми процесуального закону не вимагають. Більш того, вказана заява долучалась під час підготовчого провадження;

наданий позивачем розрахунок заборгованості є чітким, зрозумілим, узгоджується з умовами кредитного договору і має бути прийнятий судом як належний і достовірний доказ.Заперечуючи розмір кредитної заборгованості, розрахований банком, боржник повинен надати суду докази, які б спростовували як факт надання кредиту в розмірі, визначеному кредитним договором, так і розмір боргу (не включення у розрахунок певних платежів), інших обставин, що є процесуальним обов`язком боржника. Боржник визнає факт укладення, підписання договорів, отримання та сплати кредиту, адже сам посилається на здійснення платежів у 2009 році, але не надає доказів, які б спростували б розрахунок, порядок нарахування та розмір кредитної заборгованості. Посилання суду на те, що розрахунок створений односторонньо працівниками позивача та не є первинним бухгалтерським документом, не містить відомості про особу платника, зокрема, чи це є боржник, чи за його дорученням і з його згоди цей платіж вчинила інша особа, яке призначення платежу, чи ці платежі здійснено шляхом списання, чи іншим чином, є необґрунтованими;

оскільки в матеріалах справи містяться і додаткові угоди, в яких зазначено розмір заборгованості станом на дату їх укладення, і заява на видачу готівки, і розрахунок заборгованості, підстав для надання виписок за рахунками відповідача не було. Проте для перевірки розрахунку заборгованості суд міг перевірити такий розрахунок виписками, які містяться в матеріалах справи, але цього не зробив. Ураховуючи сукупність доказів, наявних у матеріалах справи, вимоги банку є доведеними, адже останньою додатковою угодою визначена сума заборгованості, яка не потребує перевірки виписками за рахунками, відповідний розмір заборгованості погоджений сторонами;

відповідач не спростував обставин отримання та використання ним кредитних коштів та розміру заборгованості, зазначеного в наданому позивачем розрахунку;

апеляційний суд помилково застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), оскільки цей висновок не підлягав застосуванню у зв`язку із неподібністю правовідносин (у вказаній справі кредитні зобов`язання не змінювались, між сторонами не було укладено додаткові угоди, які змінили умови кредитування, в тому числі і умови зміни строку кредитування);

суд першої інстанції врахував як підставу відмови в позові висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року в справі № 921/1015/15-г/7, а саме пункт 6.13 постанови. При цьому суд першої інстанції вважав спірні правовідносини у цій справі та у справі № 921/1015/15-г/7 подібними. Разом з цим у вказаній справі вже існувало рішення суду про стягнення заборгованості, а у справі, що переглядається, такого рішення суду немає, а також мають місце укладення додаткових угод, які змінили умови кредиту в новій редакції;

суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновки, викладені у справах за аналогічних правовідносин щодо позовної давності, спливу строку виконання зобов`язання, визначення розміру заборгованості, наявності вимоги про дострокове погашення заборгованості, яка саме і змінює строки виконання зобов`язання, а не пункту 4.5, який сторонами змінено, а саме, які визначені за аналогічних правовідносин в постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 607/8488/18; від 08 липня 2020 року в справі № 754/17518/15-ц; від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17; від 02 липня 2020 року в справі № 753/16745/15-ц; від 22 липня 2020 року в справі № 189/2109/18; від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 та в постановах Верховного Суду України від 01 грудня 2015 року у справі

№ 6-1707цс15, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У жовтні 2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшло заперечення проти відкриття касаційного провадження, яке подане представником ОСОБА_2 .

У грудні 2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, який поданий представником ОСОБА_2 Просить касаційне провадження в частині підстав касаційного провадження закрити; в іншій частині підстав касаційного оскарження касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» залишити без задоволення; оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Крім того, зазначено, що у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції ОСОБА_1 очікує понесення витрат на правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.

Відзив обґрунтований тим, що:

у касаційні скарзі скаржник стверджує, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги висновки викладені у справах за аналогічних правовідносин в постановах Верховного Суду. При цьому, особа, яка подала касаційну скаргу, не зазначає норму права з викладенням правовідносин, у яких ця норма права застосована, яку у наведених постановах застосовано по-іншому ніж в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції, а лише цитує вказані постанови;

для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. У касаційній скарзі скаржник стверджує, що зміна строку виконання основного зобов`язання змінюється лише направленням вимоги або закінченням строку кредитування передбаченого договором. При цьому банк посилається на висновки, викладені у постановах Верховного Суду та у постанові Верховного Суду України. Проте умовами кредитних договорів, правовідносини за якими були предметом розгляду судами у справах № 754/17518/15-ц, № 355/385/17, № 753/16745/15-ц, № 189/2109/18, № 444/9519/12, № 310/11534/13-ц, № 6-1707цс15 не передбачалось зміну строку кредитування автоматично з виникненням певних підстав, зокрема несплата чергового платежу чи інше. Кредитні договори у вказаних справах містили умови, що надають право банку вимагати повернення кредиту у повному розмірі при простроченні сплати чергового платежу шляхом направлення відповідної вимоги відповідно до статті 1050 ЦК України. Таким чином, правовідносини у вказаних справах не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, тому у цій частині касаційне провадження підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України;

твердження скаржника про те, що строк виконання основного зобов`язання змінюється лише направленням вимоги або закінченням строку кредитування, передбаченого договором, є необґрунтованим. Суди встановили, що мало місце прострочення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором в частині сплати чергових платежів за кредитом та нарахованими процентами, що відповідно до умов кредитного договору (пункт 4.5) змінює строк виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі і така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін. При цьому, аналіз змісту пункту 4.5 кредитного договору свідчить, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, так як у такому повідомленні банк не вимагає дострокового виконання зобов`язань. Отже, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України;

у касаційній скарзі скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції повинен був врахувати висновки, які викладені у постановах Верховного Суду, стосовно застосування статті 629 ЦК України, якою закріплено обов`язковість договору. Разом з цим банк не зазначає, як саме суд апеляційної інстанції застосував положення статті 629 ЦК України. Апеляційний суд не стверджував, що договір не є обов`язковим для виконання, а в оскарженій постанові міститься посилання на відповідну статтю ЦК України про обов`язковість договору;

посилаючись як на підставу касаційного оскарження на пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України, банк вказував про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, який би міг бути застосований під час вирішення спору у цій справі. При цьому, зміст касаційної скарги свідчить про те, що банк не зазначив норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією правовідносин, в яких цей висновок відсутній;

у постанові Верховного Суду від 27 липня 2023 року в цій справі зазначено, що суди під час першого розгляду справи не надали оцінки тому факту, що 22 жовтня 2014 року укладено додаткову угоду № 4 до кредитного договору, якою такий договір викладено у новій редакції та який не містить пункту 4.5. Зміст рішення суду першої інстанції свідчить, що під час другого розгляду справи суд надав оцінку факту укладення 22 жовтня 2024 року додаткової угоди № 4 до кредитного договору й дослідив вказану угоду. Водночас суд встановив, що строк дії кредитного договору припинено 05 січня 2009 року. З такими висновками суду першої інстанції погодився й апеляційний суд. Помилковим є посилання скаржника на те, що у цій справі є незастосовними висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року в справі № 921/1015/15-г/7. Отже, суди правомірно не врахували умови додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 до правовідносин сторін, які виникли до вчинення цього правочину (додаткової угоди);

тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, частиною третьою статті 411 ЦПК України, покладається на скаржника. При цьому, у касаційній скарзі не зазначено конкретний пункт частини третьої статті 411 ЦПК України як підставу касаційного оскарження. Справу розглянуто за правилами загального провадження, а отже відсутні підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції, які визначені у пункті 2 частини третьої статті 411 ЦПК України;

посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові на вимоги про усунення порушень від 12 червня 2017 року № 156 зроблено при викладені доводів апеляційної скарги апелянта. У апеляційні скарзі скаржник навів доводи та надав суду апеляційної інстанції копію вимоги про усунення порушень від 12 червня 2017 року № 156. При цьому банк не подав клопотання про поновлення строків на подання такого доказу. Більш того, банк повинен довести відповідно до статей 81 367 ЦПК України неможливість подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Крім того, позовна заява не містить викладу обставин щодо застосування банком права на зміну строку кредитування відповідно до статті 1050 ЦК України шляхом надсилання вимоги про дострокове повернення кредиту з посиланням на докази (вимогу про усунення порушень від 12 червня 2017 року № 156), що підтверджують вказану обставину. Таким чином, будучи обізнаним про те, що відповідач заперечує проти позову, в тому числі, з тих підстав, що строк повернення кредиту змінено автоматично відповідно до умов кредитного договору (пункт 4.5) та не визнає суму заборгованості за кредитним договором, що підтверджується відзивом на позов (на який позивачем надано відповідь на відзив), позивач, разом з тим, не надав доказів на підтвердження позовних вимог, тобто, не скористався своїм правом, передбаченим ЦПК України, на власний розсуд. Отже, судом апеляційної інстанції правильно не взято до уваги доказ - вимогу про усунення порушень від 12 червня 2017 року. Аналогічно й правильно суд апеляційної інстанції не взяв до уваги виписки по рахунках та відмовив у приєднанні їх до матеріалів справи;

суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності, може вирішувати питання про приєднання доказів, які подані не з позовною заявою, лише за наявності клопотання про приєднання доказів. Тому необґрунтованими є твердження позивача про те, що суди мали врахувати копію заяви на видачу готівки від 27 листопада 2007 року № 87, яку подано позивачем разом з відповіддю на відзив. Без клопотань про поновлення строку на подання доказів та про приєднання доказів суд, враховуючи принцип диспозитивності, взагалі не міг виносити на обговорення учасників справи питання про приєднання доказів. На переконання позивача, до відповіді на відзив застосовуються правила додання доказів, що підтверджують обставини справи на яких ґрунтуються відповідні заперечення. Тобто правомірним є приєднання до матеріалів справи доказів без клопотання про поновлення строку на подання доказів та без клопотання про приєднання доказів, якщо такі докази подані з відповіддю на відзив. Проте така позиція позивача суперечить нормам процесуального права та судовій практиці щодо порядку і строків подання доказів, зокрема позиції викладеній у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2024 року в справі № 910/12005/22. У позовній заяві банк надав лише довідку на 15 квітня 2020 року, а не розрахунок заборгованості. Інших доказів, які б підтверджували б виникнення та розмір заборгованості позивачем не надано. Отже, на переконання позивача ним надано усі докази, що підтверджують обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (у тому числі виникнення та розмір заборгованості за кредитним договором). Відповідь на відзив не містить жодних нових обставин, які підтверджуються доданими новими доказами. Отже, суд першої інстанції правильно не прийняв до розгляду нові докази, які подані позивачем із відповіддю на відзив;

твердження скаржника про необхідність перевірки розрахунку заборгованості долученими до апеляційної скарги виписками по рахунку, як первинними бухгалтерськими документами, є необґрунтованими. Суд апеляційної інстанції при першому розгляді справи відхилив клопотання банку про приєднання до матеріалів справи доказів - виписок по рахунку. Крім того, ні при першому розгляді справи, ні при новому розгляді справи, не подавалось клопотання про перевірку розрахунку виписками, а тому суди апеляційної інстанції і не могли вирішувати питання про перевірку розрахунків виписками в силу принципу диспозитивності;

доводи позивача про те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 607/8488/18, а тому допустив порушення норми процесуального права, а саме частини ч5етвертої статті 82 ЦПК України, є помилковими. У справі № 607/8488/18 судами встановлено лише факт направлення на адресу ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень від 12 червня 2017 року № 156, а не обставини щодо зміни строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором. Отже, суди правильно встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи;

скаржник безпідставно стверджує, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є чітким, зрозумілим, узгоджується з умовами кредитного договору і повинен бути прийнятий судом як належний і достовірний доказ. Сам факт призначення судової експертизи та неможливість надання відповіді на питання поставлене перед судовим експертом із використанням матеріалів справи, в тому числі й розрахунку заборгованості, спростовує відповідні аргументи банку. Більше того, скаржник намагається домогтись переоцінки розрахунку як доказу судом касаційної інстанції, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції. При цьому належними доказами, які підтверджують наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»;

за відсутності виписок по рахунках розрахунки заборгованості не можуть бути прийняті судом в якості належних та допустимих доказів у справі. У касаційній скарзі позивач зазначив, що відповідачем не надано власного розрахунку заборгованості на спростування розміру заборгованості. Проте сам позивач не надав виписку по рахунках, що унеможливлює перевірити правильність поданого позивачем розрахунку заборгованості та виконати власний розрахунок. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що інші докази, які підтверджують надання позичальнику кредитних коштів та розмір заборгованості за кредитним договором, у матеріалах справи відсутні;

саме 05 січня 2009 року відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі, а у банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору, після чого позивач не вправі здійснювати нарахування таких процентів. Суд першої інстанції дійшов висновку, що правомірним є нарахування процентів за користування кредитними коштами за період з 27 листопада 2007 року до 04 січня 2009 року включно. Скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року в справі № 910/17048/17 щодо правомірності нарахування процентів після закінчення строку кредитування. Проте, необхідно наголосити, що строк повернення кредиту за умовами кредитного договору настав 05 січня 2009 року, а отже у банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору, після чого позивач не вправі здійснювати нарахування таких процентів. При цьому позивач просив суд стягнути з відповідача саме проценти за користування кредитом в тому числі, що нараховані після 05 січня 2007 року, а не проценти відповідно до статті 625 ЦК України, що підтверджується в тому числі розрахунком;

суди правильно встановили, що правомірним є нарахування процентів за користування кредитними коштами за період з 27 листопада 2007 року до 04 січня 2009 року включно. Позивач у розрахунку заборгованості здійснив нарахування процентів за період з 27 листопада 2007 року до 14 квітня 2020 року, що не відображає втрату позивачем права нарахування процентів у зв`язку з припиненням строку дії кредитного договору з 05 січня 2009 року. Сплата позичальником процентів, які безпідставно нараховані банком після 05січня 2009 року, має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк. Перерахунок та визначення фактичної заборгованості за тілом кредиту призведе, у свою чергу, до перерахунку та визначення фактичного розміру інших складових заборгованості, таких як, зокрема, проценти (відсотки) за користування кредитом. Отже, враховуючи, що банк не мав права нараховувати зазначені відсотки (44 264,40 дол. США), а позичальником вони фактично сплачені, то вказана сума повинна направлена на погашення заборгованості за кредитом, що правильно встановлено судами попередніх інстанцій;

банк зазначив, що суд першої інстанції неправомірно почав обраховувати позовну давність із 05 січня 2009 року, адже після цього боржник вчинив дії щодо оплати заборгованості за кредитом (останній платіж 29 березня 2017 року), а позовна давність почала свій перебіг спочатку. Так, у розрахунку заборгованості, який надано позивачем відображено погашення 29 березня 2017 року процентів в сумі 1 000,00 дол. США за користування кредитом. Проте розрахунок заборгованості, в якому відображені платежі за кредитним договором, не є належним, допустимим та достатнім доказом, який би свідчив про переривання позовної давності. Такий розрахунок створений односторонньо працівниками позивача, не є первинним бухгалтерським документом, не містить відомості про особу платника, зокрема, чи це є боржник, чи за його дорученням і з його згоди цей платіж вчинила інша особа, яке призначення платежу, чи ці платежі здійснено шляхом списання, чи іншим чином;

банк вважав, що позовна давність була продовжена на час карантину. Проте, це твердження є помилковим. На момент надбання чинності Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ, а саме 02 квітня 2020 року позовна давність закінчилася, а тому не може бути продовжена на строк карантину. Крім того, норми ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ погіршили становище позичальника (фізичної особи) порівняно з нормами ЦК України в редакції чинній до 02 квітня 2020 року, а тому згідно з статтею 58 Конституції України норми Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ не можуть поширюватись на правовідносини між сторонами.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року указані в ухвалі недоліки усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року в частині посилання у касаційній скарзі на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 повернено.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 607/7459/20 та витребувано справу з суду першої інстанції.

У грудні 2024 року матеріали справи № 607/7459/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 листопада 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 607/8488/18, від 08 липня 2020 року в справі № 754/17518/15-ц, від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17, від 02 липня 2020 року в справі № 753/16745/15-ц, від 22 липня 2020 року в справі № 189/2109/18, від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц та у постанові Верховного Суду України від 01 грудня 2015 року в справі

№ 6-1707цс15; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 26 листопада 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 770/42-84-07, відповідно до умов якого кредитор зобов`язався надати позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 121 880,00 дол. США, зі сплатою 12,12 % річних, та порядком погашення суми основної заборгованості до 05 числа кожного місяця згідно з графіком, з кінцевим строком погашення - 05 листопада 2032 року.

У кредитному договорі від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 сторони обумовили, що кредит надається позичальнику на придбання нерухомого майна - домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 1.2 договору).

В якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов`язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, кредитор укладає в день укладення цього договору з позичальником іпотечний договір, за умовами якого, позичальник передає кредитору в іпотеку нерухоме майно для придбання якого, згідно з п. 1.2. цього договору, надається кредит, що стане власністю позичальника після укладення іпотечного договору, а саме: після здійснення в установленому порядку державної реєстрації права власності на нерухоме майно за позичальником, заставною вартістю 769 367 грн, що в еквіваленті складає 152 349,90 дол. США (підпункт 1.3.1 пункту 1.3 договору).

В якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов`язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, кредитор укладає в якості додаткового забезпечення виконання зобов`язань по договору з фізичною особою ОСОБА_3 договір поруки (підпункт 1.3.3 пункту 1.3 кредитного договору).

Позичальник зобов`язався використовувати кредит лише на цілі, визначені пунктом 1.2 цього договору; сплачувати проценти за використання кредиту, в порядку, визначеному пунктами 2.4, 2.5 цього договору; своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п. 1.1 цього договору (підпункти 3.3.7., 3.3.8., 3.3.9 кредитного договору).

У разі невиконання (неналежного) виконання позичальником своїх обов`язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (пеню) (пункт 4.5 кредитного договору).

21 травня 2009 року між АКБСР «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 2 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою було внесено зміни до графіку погашення заборгованості з кінцевим терміном до 05 листопада 2032 року.

21 липня 2009 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 3 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони підтвердили залишок заборгованості за кредитом на дату укладення додаткової угоди в сумі 117 373,10 дол. США та внесли зміни до умов кредитування, встановили відсоткову ставку у 14,4 % річних та змінили графік погашення кредиту із укладенням детального розпису сукупної вартості кредиту, як додаток № 1.

22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони погодили викладення договору кредиту в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткової ставки, детального опису сукупної вартості кредиту.

Цієї ж дати сторони уклали і додаткову угоду № 5 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони домовилися про погашення частини заборгованості в сумі 11 100,00 дол. США.

23 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 6 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони підтвердили залишок заборгованості за кредитом на дату укладення додаткової угоди в сумі 99 510,81 дол. США, за відсотками 54 510,03 дол. США, встановили новий графік погашення кредиту з укладенням детального опису сукупної вартості кредиту.

Внаслідок реорганізації з 15 жовтня 2019 року правонаступником усього майна, майнових прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-Банк».

Згідно з довідкою, яка видана АТ «Альфа-Банк», станом на 15 квітня 2020 року заборгованість ОСОБА_1 за договором кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 становила 174 629,37 дол. США, з яких 98 874,13 дол. США - прострочена заборгованість по тілу кредиту, 75 755,24 дол. США - прострочена заборгованість за відсотками за користування кредитом.

Відповідно до розрахунку вимог банку, у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, станом на 15 квітня 2020 року у ОСОБА_1 наявна заборгованість в розмірі 188 730,69 дол. США, яка складається з: 98 874,13 дол. США простроченої заборгованості по тілу, 75 755,24 дол. США простроченої заборгованості за відсотками, 7 984,08 дол. США пені за несвоєчасне повернення кредиту, 6 177,24 дол. США пені за несвоєчасне повернення відсотків.

Відповідно до висновку експерта від 26 липня 2021 року № 32 за результатами проведення судово-економічної експертизи за матеріалами цивільної справи № 607/7459/20, в обсязі наданих на дослідження документів, судовим експертом встановлено, що, враховуючи дані розрахунку вимог банку, у зв`язку із неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, прострочення зі сплати тіла кредиту більше 60 днів виникло 05 січня 2009 року в сумі 711,10 дол. США.

Позиція Верховного Суду

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

У статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У частині першій статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 450/2593/17 (провадження № 61-20721св19) вказано, що: «касаційний суд не погоджується із розміром заборгованості, стягненої апеляційним судом з ОСОБА_1 на користь банку, виходячи з наступного. Згідно з умовами укладеного банком і ОСОБА_1 договором кредиту (пункт 1.1) позичальник зобов`язаний погашати заборгованість за кредитом щомісячно до десятого числа кожного місяця згідно з графіком. Пунктом 2.4.1 договору кредиту передбачено, що сплата процентів здійснюється у валюті кредиту на рахунок № НОМЕР_1 в Львівській обласній філії АКБСР «Укрсоцбанк» не пізніше десятого числа місяця, наступного за тим, в якому нараховані проценти. Згідно з пунктом 3.3.7 договору кредиту позичальник зобов`язаний сплачувати проценти за використання кредитом в порядку, визначеному пунктами 2.4, 2.5 цього договору. У пунктах 2.4, 2.5 договору кредиту сторони визначили, що нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту за фактичну кількість днів у періоді (28-29-30-31/360) щомісячно до 10 числа місяця, при розрахунку процентів враховується день надання та не враховується день погашення кредиту. У разі наявності простроченої заборгованості за кредитом та несплачених процентів за його використання погашення заборгованості позичальника за цим договором здійснюється в наступній черговості: прострочена заборгованість за нарахованими процентами; прострочена заборгованість за кредитом; строкова заборгованість за нарахованими процентами; строкова заборгованість за кредитом; пеня за порушення строків повернення кредиту та процентів; інші штрафні санкції. Згідно з пунктом 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.6, 3.3.7 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Таких висновків, здійснивши тлумачення аналогічних за змістом пунктів договорів кредиту, дійшов Верховний Суд у постановах від 3 квітня 2019 року у справі № 640/7146/16-ц (провадження № 61-18880св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 523/1507/16-ц (провадження № 61-10534св18), від 9 жовтня 2019 року у справі № 752/7707/15-ц (провадження № 61-12658св18) та від 9 грудня 2020 року у справі № 760/18026/14-ц (провадження № 61-37386св18)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21) зазначено, що:

«48. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд. Суди попередніх інстанцій у справі № 755/13805/16-ц встановили, що після надіслання позичальнику заяви про дострокове виконання зобов`язання на підставі пункту 1.9 кредитного договору термін виконання зобов`язання слід вважати таким, що настав. 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання упродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором) у позивача як правонаступника банку виникло право звертатися до суду для уможливлення виконання основного зобов`язання. Позивач, як встановив суд у рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц, 3 листопада 2014 року звернувся з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Однак ухвалене судом рішення про часткове задоволення позову позичальник не виконав, а виконавчий лист повернутий кредитору без виконання через відсутність у боржника майна та коштів. А до відповідачки як іпотекодавиці позивач звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 9 вересня 2016 року … Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129)».

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України дозволяє стверджувати, що початок перебігу позовної давності пов`язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи. Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Частиною першою статті 417 ЦПК України визначено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

У справі, що переглядається:

при відмові у задоволенні позову під час першого розгляду справи суди послалися на те, що згідно з пунктом 4.5 укладеного між сторонами договору кредиту у разі невиконання (неналежного) виконання позичальником своїх обов`язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (пеню). У зв`язку із неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором, прострочення по сплаті тіла кредиту більше 60 днів виникло 05 січня 2009 року в сумі 711,10 дол. США. Тому саме 05 січня 2009 року відбулася зміна строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі, а в банку припинилося право нараховувати проценти за користування кредитом відповідно до умов договору, після чого банк не вправі здійснювати нарахування таких процентів. Тому позовні вимоги про стягнення заборгованості по нарахованих процентах у сумі 75 755,24 дол. США є необґрунтованими. Суди зазначили, що право на позов щодо стягнення суми заборгованості за кредитом виникло у позивача саме з 05 січня 2009 року і відповідно саме з цієї дати починає перебіг позовна давність. Із цим позовом банк звернувся 04 травня 2020 року, тобто, з пропуском позовної давності, передбаченої статтею 257 ЦК України, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем;

суд касаційної інстанції під час першого касаційного розгляду справи наголосив, що:

- 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони погодили викласти договір кредиту в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткової ставки, детального опису сукупної вартості кредиту;

- 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 5 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони домовились про погашення частини заборгованості в сумі 11 100,00 доларів США;

- 23 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 6 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою сторони підтвердили залишок заборгованості за кредитом на дату укладення додаткової угоди в сумі 99 510,81 дол. США, за відсотками 54 510,03 дол. США, встановили новий графік погашення кредиту із укладенням детального розпису сукупної вартості кредиту;

таким чином, суд касаційної інстанції під час першого касаційного розгляду справи зробив висновок, що:

- суди не надали оцінки тому факту, що 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07. Пункт 4.5 у додатковій угоді від 22 жовтня 2014 року (умова про настання строку виконання кредитного зобов`язання позичальником у повному обсязі) відсутній;

- суди не встановили, коли настав строк виконання зобов`язання, з урахуванням умов додаткової угоди № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, не визначили коли почав перебіг позовної давності за вимогами про стягнення тіла кредиту та процентів за користування кредитом, не встановили за який період банком нараховані проценти за користування кредитом;

отже, суд касаційної інстанції, надавши кваліфікацію спірним правовідносинам під час першого розгляду справи, наголосив на необхідності врахування факту того, що 22 жовтня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 й визначення початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення кредитної заборгованості із урахуванням цієї обставини;

під час нового розгляду справи суди виходили з того, що:

- згідно з умовами договору кредиту, до викладення його у новій редакції згідно з умовами укладеної між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 22 жовтня 2014 року додаткової угоди № 4, діяв пункт 4.5 договору, відповідно до якого безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання та повернення усієї суми кредиту з нарахованими відсотками та неустойкою є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості більше 60 днів, яке відповідно до висновку експерта від 26 липня 2021 року № 32 виникло 05 січня 2009 року;

- відповідно до статті 631 ЦК України сторони не узгоджували при укладенні додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4 порядку зміни строку виконання основного зобов`язання, з урахуванням того, що на час її укладення він, відповідно до пункту 4.5 договору в старій редакції, достроково настав, у зв`язку з чим апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що строк користування кредитом вважається таким, що сплив 05 січня 2009 року. Тому нарахування та зарахування як сплату відсотків банком, починаючи з вказаної дати, є неправомірним. За встановлених обставин, з урахуванням 44 264,40 дол. США сплачених відповідачем відсотків поза межами строку кредитування, які відповідно слід зарахувати в погашення основної суми боргу, заборгованість відповідача за кредитним договором від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07 становила 54 609,73 дол. США;

- у суді першої інстанції ОСОБА_1 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності. Банк як на підставу переривання строку позовної давності посилався на докази проведення валютних операцій з погашення ОСОБА_1 27 лютого 2017 року та 28 березня 2017 року нарахованих відсотків згідно з договором від 26 листопада 2007 року № 770/42/84-07 в сумі по 1 000,00 дол. США кожна, що міститься у виписці по особовому рахунку ОСОБА_1 . Проте вказана виписка по особовому рахунку ОСОБА_1 не була предметом дослідження суду першої інстанції, адже не була долучена судом до справи як письмовий доказ. Тому зробили висновок про пропущення позивачем позовної давності для стягнення тіла кредиту в розмірі 54 609,73 дол. США;

у касаційній скарзі, крім іншого, банк наголошував, що суди не врахували та проігнорували вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, які є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи;

таким чином, суди попередніх інстанцій безпідставно відхилили аргумент про те, що 22 жовтня 2014 року між сторонами укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, якою погоджено викладення договору кредиту в новій редакції із встановленням розміру заборгованості за кредитом та відсотками, відсоткової ставки, детального опису сукупної вартості кредиту; належним чином не дослідили її зміст; не у повному обсязі виконали вказівки, які містяться в постанові суду касаційної інстанції та які є обов`язковими для судів першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на те, що відповідна обставина (укладення додаткової угоди від 22 жовтня 2014 року № 4) мала місце після зміни строку виконання зобов`язання (05 січня 2009 року). Отже, суди не встановили, коли настав строк виконання зобов`язання, з урахуванням умов додаткової угоди № 4 про внесення змін до договору кредиту від 26 листопада 2007 року № 770/42-84-07, не визначили коли почав перебіг позовної давності за вимогами про стягнення тіла кредиту та процентів за користування кредитом, не встановили за який період банком нараховані проценти за користування кредитом.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову. Тому оскаржені судові рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

У відзиві ОСОБА_1 на касаційну скаргу АТ «Сенс Банк», який поданий представником ОСОБА_2, викладено клопотання про закриття касаційного провадження у частині підстав касаційного оскарження.

Оскільки колегія суддів зробила висновок про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування оскаржених удових рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, то у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження в частині підстав касаційного оскарження слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке подане представником ОСОБА_2, про закриття касаційного в частині підстав касаційного оскарження відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк», яка подана представником Панченком Дмитром Вікторовичем, задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 травня 2024 року та постанова Хмельницького апеляційного суду від 05 вересня 2024 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко